Консультації для педагогічних працівників

Принципи і типи навчання

У процесі навчання поєднуються різноманітні об'єктивні і суб'єктивні чинники. Попри важливість кожного з них, ефективність навчання залежить передусім від їх гармонійної єдності та взаємодії, а також підпорядкування їх дидактичним принципам (принципам навчання).

Принципи навчання. Будь-яка діяльність вибудовується на певній основі, має своє сутнісне начало. У навчальній діяльності важливо, щоб пропоновані дітям знання і способи їх осягнення відбувалися за стрункою, логічно вмотивованою, зорієнтованою на можливості дітей системою. Саме на цих засадах ґрунтуються принципи навчання — основні вихідні положення теорії навчання, що випливають із його закономірностей, окреслюють загальне спрямування навчального процесу, вимоги до його змісту, методики й організації. Узагальнено їх можна тлумачити як систему дидактичних вимог до навчання, які є продуктом осмислення навчального досвіду і навчальних завдань. Будучи за своєю суттю універсальною, ця система передбачає специфічні вимоги для дітей різних вікових груп. Сучасна дидактика вимагає, щоб навчальний процес у дошкільних закладах вибудовувався на основі таких принципів:

Принцип наочності навчання. Обґрунтований він Я.-А. Коменським. Суть його полягає в необхідності демонстрації дітям конкретних предметів, явищ, процесів, моделей, щоб вони не тільки чули, а й бачили і завдяки цьому включали різноманітні психологічні механізми освоєння дійсності. Наочність може бути предметною і словесною. Головним наочним матеріалом є навколишня дійсність. Засоби наочності, які використовують у навчанні (картинки, таблиці, схеми, діаграми, альбоми, атласи, макети, моделі, гербарії та ін.), називають навчальними посібниками, їх поділяють на натуральні, зображувальні, схематичні, об'ємні, площинні та ін. Наочний посібник є моделлю реального процесу або явища, засобом пізнання, основою формування чуттєвих образів, уявлень, на підставі яких роблять висновок. Використовують його для формування у дітей конкретних уявлень про явища, предмети навколишньої дійсності.

Принцип свідомості й активності. Він орієнтує на використання таких методів навчання, які відкривають дитині можливості бути реальними суб'єктами процесу пізнання. Активність дітей виявляється в їхньому ставленні до пізнавальної діяльності, в готовності до сприймання і засвоєння нових знань, прагненні до самостійного пошуку, в ініціативі щодо вибору об'єкта і способів діяльності. Задоволення цих потреб породжує нові, значно вищі. Майстерність вихователя полягає в тому, щоб підвести дітей до самостійних «відкриттів», стимулювати їхню пізнавальну діяльність. Використання ним прийомів зіставлення, порівняння сприяє глибокому усвідомленню причинно-наслідкових взаємозв'язків предметів і явищ, налаштовує дітей на пошукову діяльність, елементарні досліди із живою і неживою природою, на застосування знань у власній пізнавальній і практичній діяльності. Ігнорування цього принципу породжує явище «навченої безпорадності» — нездатності використати знання і вміння, коли навіть незначна зміна навчального завдання створює для дитини нездоланні труднощі, зумовлює необхідність нового його пояснення.

Принцип систематичності й послідовності. Суть його полягає у раціональному плануванні пізнавального матеріалу, дотриманні логічної послідовності під час подання його дітям, у повтореннях того, що вивчається, з метою глибшого його засвоєння. Система знань повинна передбачати розвиток логічного мислення — операцій порівняння, синтезу, аналізу, узагальнення, абстрагування, дедуктивних (від загального до часткового) та індуктивних (від часткового до загального) його форм.

Принцип індивідуального підходу до дітей. Обґрунтований він Я.-А. Коменським як одна з провідних вимог до навчання дітей. Дотримання цього принципу в навчанні зобов'язує до вивчення і врахування індивідуальних, вікових особливостей кожної дитини з метою її всебічного розвитку. Головним засобом вивчення індивідуальних особливостей дітей є систематичні спостереження, індивідуальні й групові бесіди, тестові завдання. З'ясувавши їх, педагог організовує процес навчання, спираючись на позитивні якості індивідуальності. Як зауважував В. Сухомлинський, немає абстрактної дитини, на яку поширювалися б усі закономірності навчання і виховання. Тому немає і єдиних для всіх дітей передумов успіху в навчанні. Важливу роль у цьому відіграє диференціація навчання — відбір змісту, методів і форм навчання залежно від особливостей дітей. У колективній роботі здійснювати індивідуальний підхід складно. Однак кожна дитина повинна бути у полі зору вихователя, щоб сильних стимулювати до ще кращих результатів, даючи їм складніші завдання, а слабким — легші, поступово ускладнюючи їх, підтягуючи дітей до того рівня засвоєння знань, умінь і навичок, без якого неможливі подальший їхній розвиток та успішне навчання у школі.

Типи навчання. Педагогіка завжди шукала найоптимальніших способів донесення до дітей знань, організації їхньої пізнавальної діяльності, контролю й оцінювання її результатів. У цьому процесі в лоні педагогічної практики викристалізувалися різноманітні типи (за іншою термінологією — види) навчання, які утворюють важливу сферу дидактики. Існує кілька класифікацій типів навчання. Однак, з огляду на особливості навчання дітей дошкільного віку, найоптимальніше вести мову про пряме, проблемне, непряме, опосередковане навчання.

Пряме навчання. Особливість його полягає в тому, що педагог чітко формулює дидактичне завдання, послуговуючись при цьому відповідним зразком («Будемо розповідати про те, що бачили під час екскурсії. Послухайте, як можна розповісти про побачене .»). Під час виконання дітьми завдань вихователь спрямовує їхню діяльність, виправляє помилки, дає поради і вказівки. Такий тип навчання доцільний за необхідності дати нові знання, сформувати нові навички й уміння.

Проблемне навчання. Орієнтуючись на проблемне навчання, педагог уникає прямого повідомлення знань і відповідного формулювання завдання, а створює проблемну ситуацію, яка вимагає від дитини пошуку правильного вирішення на основі нового способу використання здобутих знань, установлення в них нових зв'язків, оволодіння новими знаннями і вміннями. Проблемна ситуація вирішується в процесі колективної пошукової діяльності, яка є своєрідною послідовністю думки і дії, спрямованих від педагога до дітей, від однієї дитини до іншої. Завдання педагога полягає в тому, щоб, активізуючи враження від попередніх спостережень, уявлень про предмети і явища, співставлень та аналізу, керувати цим складним процесом, у якому кожній дитині належить провідна роль.

Непряме навчання. Здійснюють його у процесі неповного формулювання дитині навчального завдання, коли вона конкретизує, вносить елементи творчості у мету і способи виконання навчального завдання (наприклад, познайомити гостей з рідним містом, життям нашого дитячого садка), або надання дітям матеріалу без формулювання конкретного завдання, що спонукає їх самостійно визначати завдання, способи його реалізації.

Опосередковане навчання. Суть його полягає у навчанні різних способів пізнання навколишнього світу. При цьому змінюється роль дитини у навчальному процесі, оскільки їй доводиться не тільки навчатися, але й навчати інших. Дошкільник поєднує у своїй навчальній діяльності позиції об'єкта і суб'єкта процесу навчання. За таких умов вихователь має бути не лише організатором процесу навчання, а й дослідником, що зобов'язує його постійно відстежувати рівень знань і потенційних можливостей кожної дитини. Водночас він повинен створити розвивальне середовище, у якому дошкільник знаходитиме засоби (предмети, іграшки, книги, матеріали для дослідів, рослини тощо) для самостійного навчання, а також спонукати дітей до активної діяльності у цьому середовищі.

Поєднуючи різні типи навчання, педагог створюватиме умови для особистісно-орієнтованого підходу. Як відомо, діти успішніше і з більшим задоволенням виконують завдання, які вимагають нових способів дій. Тому завдання, способи їх виконання, використовуваний при цьому матеріал мають бути максимально різноманітними. Підбираючи завдання, необхідно орієнтуватися, щоб кожна дитина в процесі їх виконання активізувала свої знання і вміння, здійснювала зусилля думки, а також відчувала задоволення від успішно виконаної роботи. Важливо, щоб досягнутий дошкільником успіх був підтриманий схваленням педагога, особливо його передбачувальною оцінкою («Я впевнена, що ти знайдеш правильну відповідь»). Ефективне навчання вимагає врахування внутрішньої мотивації діяльності дитини. Якщо ця мотивація має у своїй основі пізнавальний інтерес, прагнення набути знання, навчитися, є всі підстави вважати процес навчання успішним. Значної педагогічної майстерності вимагає встановлення вихователем «міри» прямого і непрямого керівництва розвитком пізнавальної діяльності дошкільників, визначення рівня складності завдань з метою запобігання як перевантаження дитини, так і недооцінки її можливостей, що також позначається на розвитку інтересу до навчання. Емоційне переживання дитиною власного успіху має бути підтримане вихователем у напрямі посилення мотиву діяльності («Ти старався, і бачиш, як приємно навчитись нового»), акцентування позитивного («Ти такий уважний»), а також авансування успішної діяльності («Я впевнена, що ти впораєшся із цим завданням») тощо.

Слід домагатися, щоб дитина не боялась докласти зусиль для досягнення мети, не орієнтувалась на невдачу, активно прагнула успіху.

ПРЕДМЕТНО-ІГРОВЕ     ТА РОЗВИВАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Домірно насичене та раціонально облаштоване предметно-ігрове та природне розвивальне середовище є не лише фоном для розгортання вільної діяльності дітей, але й стимулом, спонуканням до певних самостійних занять. Приваблюють малюків, підказують їм творчі задуми, допомагають елементарно зорієнтуватись у ситуації вибору й викликають прагнення до змістовної зайнятості такі елементи предметно-ігрового середовища, як:

• відповідні віку дітей іграшки;
• ігрове та фізкультурне обладнання, спортивний інвентар;
• умови для дитячої праці;
• приладдя і матеріали для ліплення, малювання, аплікації, конструювання;
• атрибути для рухливих і творчих ігор.

Ці елементи предметно-ігрового середовища ефективно виконують таку функцію за умови зручного, без скупчення, розміщення у доступних місцях, на достатніх площах групових приміщень, ігрових майданчиків і ділянок. Звісно, коли є де і чим зайнятися, то й вірогідність безцільного «тиняння» з кутка у куток, байдикування, безпідставних суперечок і конфліктів, безглуздих «ганялок» та «війнушок» зменшується.

СОЦІАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ

Важливим компонентом розвивального простору, сприятливого для виникнення та розвитку самостійної дитячої діяльності, слід вважати і соціальне оточення, наявне коло спілкування з дітьми та дорослими. При цьому з віком, як відомо, значення однолітка-партнера зростає: дитина поступово переходить від діяльності поряд (основна в дітей раннього віку) до діяльності разом(дошкільний вік), у неї формується потреба у товаришах по грі, у співрозмовниках для обговорення отриманих вражень, у партнерах і помічниках для спільного господарювання тощо, хоча при цьому навіть комунікабельні, колективістські діти іноді відчувають потребу усамітнитися й наодинці, скажімо, погратися ляльками чи машинками, помалювати, погортати книжечку тощо. Довірливі стосунки, особистісні контакти з дорослими (персоналом дошкільного закладу, батьками) мають особливий вплив на зміст і рівень самостійної діяльності дошкільників, оскільки на тлі позитивної динаміки розвитку таких стосунків від довіри малюка дорослому до довіри з боку дорослого дитині поступово закладаються базові якості особистості (самостійність, відповідальність, креативність, самовладання, справедливість, розсудливість, людяність тощо), необхідні для самовиявлення і самореалізації дитини у її вільному діяльному бутті.

СЕРЕДОВИЩЕ ВЛАСНОГО Я

Беручись за створення розвивального простору для самостійної дитячої діяльності, варто враховувати значення такої його складової, як середовище власного Я. Зовнішнє Я (все, що дитина вважає за своє, власне, належне їй) та внутрішнє Я (духовно-душевне — стани, настрої, емоції, почуття, потреби, інтереси, цінності тощо) зумовлюють вплив дитини на саму себе, тобто допомагають чи заважають саморозвитку. В умовах вільної, неформалізованої діяльності самовиявлення дитячої особистості, її власного Я найбільш імовірне. Воно може бути і позитивним, і негативним, а відтак, потребує уваги з боку дорослого, аби спрямувати його на самостійні прояви всіх видів активності, вольових зусиль, комунікативних здібностей, соціально-моральної поведінки, задовольнити потребу маленької особистості у визнанні, прояві своїх емоцій та дати змогу вправлятися у володінні ними.

«СЕНСОРНЕ ВИХОВАННЯ У СИСТЕМІ НАВЧАЛЬНО – ВИХОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

Сенсорний розвиток, який сприяє формуванню повноцінного сприйняття навколишньої дійсності є основною пізнання світу, першою сходинкою якого є чуттєвий досвід. Успішність розумового, фізичного, естетичного виховання значною мірою залежить від рівня сенсорного виховання, від того, наскільки досконало дитина чує, бачить, відчуває навколишне. Крім того, значення сенсорного виховання полягає в тому, що воно:

• є основою інтелектуального розвитку дитини;
• розвиває спостережливість;
• готує до реального життя;
• є основою розвитку уяви;
• розвиває увагу;
• впливає на розвиток зорової, слухової, образної та інших видів пам’яті.

Основна проблема сучасних дітей, негативні наслідки якої хотілося б усунути. Це: негативний вплив новітніх технологій на розвиток сенсорних здібностей; заміна безпосереднього контактного сприйняття світу на готові моделі, відповіді.Тому завдання сенсорного розвитку:

• розвиток у дітей координації дрібних рухів рук і зорового контролю;
• формування сенсорних еталонів: розпізнання форми, величини, предметів, кольору просторового розміщення;
• збагачення словника дитини назвами сенсорних еталонів;
• розвиток розумових здібностей;
• розвиток зосередженості, уваги, цілеспрямованості, активності, охайності, бережливого користування іграшками.

Під час ознайомлення дітей з розміром формою кольором предметів обов’язково враховується рівень розвитку дітей. Організовувати ігри , заняття необхідно таким чином , щоб вони давали радість і задоволення. І не варто чекати моменту, коли дитині вже не хочеться грати, стане нецікаво. Навпаки, закінчувати гру потрібно, як тільки з’являться перші ознаки зникнення інтересу до неї, але слід пообіцяти, що іншим разом пограємось довше. І малюки з нетерпінням очікуватимуть цей момент. Особливу увагу треба приділяти плануванню індивідуальної роботи з дітьми . Вихователь повинен лише зацікавити і викликати у малюка бажання пограти з дидактичним матеріалом. Якщо дитина відмовляється, то ні в якому разі її не примушую грати. У дошкільній педагогіці дидактичні ігри та вправи з давніх–давен вважались основним засобом сенсорного виховання. На них майже повністю покладається завдання формування сенсорного розвитку дитини: знайомство з формою, розміром, кольором, простором, звуком.

На сучасному стані, коли на основі принципів дидактики дошкільної педагогіки розробляється нова система сенсорного виховання, роль дидактичних ігор та вправ істотно змінюється.Сенсорні дидактичні ігри (як і інші дидактичні ігри) містять, з одного боку, вікові, моральні мотиви, а з іншого принцип добровільності, право самостійного вибору, самовираження.

Функції сенсорних дидактичних ігор та вправ:

• навчальна, яка спрямована на організацію та подальше вдосконалення досвіду дітей, а також формування в них узагальнених уявлень та засобів дій;
• розширення практики використання еталонів, у розширенні практичного орієнтування, що спрямована на використання раніш набутих дитиною знань;
• контроль за станом сенсорного розвитку дітей.

Використання дидактичних ігор є різноманітним :

• використання як частини заняття;
• самостійна форма організованого навчання дітей;
• використання у повсякденному житті

Кожна дидактична гра містить конкретне завдання і, щоб виконати його, потрібно дітям долати труднощі, самостійно діяти з предметами, набуваючи власного досвіду.

Ігрові дії – це дії, що їх виконують діти під час гри. Якщо вони різноманітніші і якщо більше дітей бере участь в грі, тоді й гра цікавіша.

Формування мовленнєвої культури дошкільників

Найбільшим надбанням дошкільного віку є оволодіння мовою. Що таке мова? Мова – це засіб спілкування, пізнання, мислення, інтелектуальної діяльності, оволодіння суспільно-історичним надбанням людства.

Поняття про мову та мовлення, його характерні ознаки

Що означає оволодіти мовою? Це засвоїти і усвідомити мовні норми, що історично склались у фонетиці, граматиці, лексиці, орфоепії, стилістиці та лексиці та адекватно їх використовувати в будь-якій людській діяльності, що супроводжується мовленням.

Що таке мовлення? Мовлення – це усне чи письмове висловлювання своїх думок, бажань, намірів тощо залежно від ситуації. Оволодіти мовленням – це адекватно і доречно користуватись мовою в тій чи іншій ситуації спілкування. Оволодіння мовленням відбувається в процесі мовленнєвої діяльності.

Що таке мовленнєва діяльність? Це складний процес, що включає в себе сприймання і розуміння мови і конкретне говоріння (усне чи письмове) в будь-якій ситуації спілкування.

Що таке спілкування? Спілкування – це складний і багатогранний феномен життєдіяльності людини, який одночасно виступає як: процес взаємодії (комунікації ) людей, як інформативний процес (обмін, передача інформації, досвіду тощо), відношення людей один до одного, взаємовпливу людей один до одного, співпереживання і взаєморозуміння людей.

Отже, мовленнєва діяльність обов'язково передбачає акт взаємодії (комунікації), тому правомірно назвати її комунікативно-мовленнєва діяльність.

Під час цієї діяльності формуються і удосконалюються всі ознаки мовлення.
Комунікативні:
• спрямованість на партнера;
• різноманітність і виразність, активне використання невербальних засобів спілкування;
• вербальні контактно-встановлюючі засоби спілкування (привітання, запрошення до розмови, звертання);
• володіння елементарними словесними формулами мовного етикету.
Когнітивні:
• розуміння просторово-часових характеристик ситуації спілкування (час, місце, зміст дії);
• розуміння емоційного змісту ситуації спілкування (емоційний стан дійових осіб);
• розуміння змісту спілкування (про що йде мова).
Лінгвістичні:
• словникове багатство;
• граматична правильність (відмінювання, узгодження);
• фонетичні властивості (звуковимова, дикція, сила голосу, інтонація).
Довільність мовлення:
• прагнення до розгорну тості, логічності, зв'язності, забезпечення розуміння свого мовлення іншими;
• управління мовленням, його зміна в разі потреби;
• характер висловлювання (репродуктивний творчий).

Важливою частиною роботи з формування комунікативно-мовленнєвих умінь є проведення діагностики мовленнєвого розвитку дитини. При цьому слід обстежити і аналізувати не лише показники оволодіння мовними засобами (звуковимова, словник, граматика). Необхідно аналізувати комплексне уміння, яке характеризує успішність мовної взаємодії, що забезпечується як когнітивно-лінгвістичними так і афективно-вольовими, творчими проявами мовлення.

Принципи навчально-мовленнєвої діяльності

Мова вихователя – еталон для дітей, це головна умова і засіб формування мови дітей. А тому мова вихователя – має бути найвищого культурного рівня: правильна, змістовна, логічна, точно, багата, доречна, виразна і образна, чиста.
Забезпечити комплексний підхід до розвитку мовлення. На занятті вирішуються всі завдання: граматика, словник, фонетика, зв'язна мова.
В розвитку мовлення дітей увага спрямовується головним чином не на мовні засоби (лексику, фонетику, граматику, а на зміст мовлення тобто тему і мету спілкування. (Діалогічного чи монологічного). Це означає, що на занятті головна частина – робота по зв'язному мовленню, а інші допоміжні підпорядковані.
Забезпечення максимальної мовленнєвої активності всіх дітей на занятті. Завдяки використанню ігрових мовленнєвих ситуацій, максимально наближених до природних. Тобто моделювати такі ситуації, які максимально наближені до природних. Це забезпечує цілісність сприймання і розуміння мови дошкільниками їх високу мовленнєву активність. Наприклад: при складанні описових розповідей про іграшки, меблі моделюємо ситуацію "У ляльки новосілля" або "Купуємо ляльці нові меблі". Опис одягу – "Нове вбрання для ляльки" по анології посуд, одяг; розповідь з власного досвіду; розповідь за картинами "Ми – письменники"; переказ "Зачакловані камінчики", "Зачакловані іграшки"; творча розповідь – святкування дня народження.